МИХАЙЛО СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ, ЯКИМ Я ЙОГО НЕ ЗНАВ

Анотація

Михайло Стрельбицький (1949-2018) – чоловік дивний і химерний. Літературознавець, критик, поет, викладач української літератури. Вперше про нього я краєм вуха чув влітку 1978, коли поступав в Одесь- кий університет, планував на українську філологію, подав документи на історичний (там черга була менша), в результаті не пройшов за конкур- сом і рік пропрацював у рідному колгоспі «Прогрес». Отож, в Одесі абітурієнти чи вже й студенти хвалили двох молодих викладачів літе- ратури Панченка і Стрельбицького. Обидвох я пізнав уже наприкінці 90-х.

Зі Стрельбицьким ми познайомилися напевне через Івана Іова і Петра Сороку. Деталей не пригадую. Одначе, вже з 2001 або 2002 ми періодично листувалися до 2010 року. Усіх листів не знайшов. В лютому 2007 разом зі Степаном Процюком нас запросив у Вінницю Віктор Ме- льник, де ми мали зустріч в обласній бібліотеці, тоді чи Тімірязєва. На цю зустріч прийшов Михайло Стрельбицький зі своїм студент з техніч- ного університету Дмитром Штофелем. У Вінниці Стрельбицький жив і працював з 1980 року. Ми навіть знимкувалися, можливо, у Дмитра ця знимка збереглася.

У Стрельбицького, який в технічному університеті ще вів літсту- дію «Імпульс» (?), було там троє улюбленців – Оксана Барбак, Сергій Білохатнюк, Дмитро Штофель. Пан Михайло допоміг їм видати перші збірки й написав до них передмови. Я рецензував ці збірочки, а потім на- віть написав компліментарний матеріял про «вінницький феномен». Феномен не відбувся, і всі молоді неофіти пропали. Тобто, вони десь є і живуть, але з літератури випали попри підтримку учителя. Казав Ан- тон Морговський, що в літературі замало одного таланту, потрібний характер.

Книжки свої Михайло Стрельбицький присилав регулярно. Я не зо- всім сприймав його поетичні візії. Критиком Стрельбицький був перфе- ктним, ще 1985 року, ставши лауреатом премії імені Олександра Біле- цького, яку присуджували за кращу критичну книжку року (до слова, Володимир Панченко став лауреатом цієї премії 1998, а я 1999 року). Найкраща з його поетичних книжок «Під небом Коновалюка» (2001-

2010, у 3-х кн.), в якій Михайло Стрельбицький подав свої поетичні враження від картин художника Федора Коновалюка (1897-1984).

Листів Стрельбицького до мене знайшлося поки що аж 7. Період листування 2002-2003 роки. Є листи без дат, вони, напевне, пізніших років, 2005-2007. Говоримо про літературу, про Василя Фащенка (1929- 1999), його вчителя, якого я опосередковано знав, бо Фащенко був чле- ном спеціалізованої вченої ради в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України й був на моєму захисті восени 1994 року. Я навіть написав короткі враження про Фащенка, які Стрельбицький опублікував в одеській газеті «Думська площа», здається.

Словом, Михайло Стрельбицький був чоловіком літературоцент- ричним аж до фанатизму. Звичайно, талановитим і химерним. Помер він якось тихо, залишивши Вінницю, поховали його у рідному селі Май- дан-Вербецький Летичівського району на Хмельниччині. Тож подаємо публікацію листів Михайла Стрельбицького до критика і літературоз- навця Євгена Барана.